Країна мрій виявилася куди більш комерційною, ніж їй би належало бути. Наші мрії, виявилося, мають конкретну ціну. Стояв, дивися на грізну українську націю, на пяну українську націю. Тонни вишивки швидше за модою, ніж за переконанням. Етніка стала модною і я не знаю, що краще - андграундне, але віддане та цілеспрмоване захоплення замкненого кола чи запльваний захват здичавілої тупої маси. А ще відчувалося, що ми ніколи так і не зможемо сприймати етніку на рівні буденності, ми не ввіллємо її у власне життя, не осучаснимо її, зрештою. Вишиванка - це назавжди для нас екзотика і, зрештою, Дольче Габана усе рівно круче. А жаль. Дійсно жаль.

Не маю очей дивитися. Мої зіниці - червиві яблука, що падають далеко від яблуні. Я бачу щось не те. Я бачу щось не так. Я вже давно це помітив.
Коли очі - мов два зогнилих персики, саме час повірити снам,а сни кажуть:
чекаєш, що хтось підійде до тебе, поплескає по плечу, скаже "Чувак, ти потрапив у приховану камеру", але ніхто не підходить, ніхто не каже жодних слів і ти розумієш - це просто твоя країна і твоє суспільство. А тобі в ньому жити. Із Богом на двох.

З'їдаю дні, наче недостиглі помідори: завтра буде важко на шлунку, але сьогодні хочеться. Вечори стають все більш замкненими, а ночі - все коротшими.
Жовто-блакитна Швеція програє Росії, і люцифер танцює румбу на лівій п'ятці. Вершники апокаліпсису та зірки на ймення Полинь - це вже не актуально. Зрештою, куди тепер далі вниз?
А діти кукурудзи, думаю, були у душі добрими. Їм просто не вистачало уваги.

Мухи, мухи, мухи, мухи, мухи, мухи, мухи, мухи, мухи, мухи, мухи, мухи, мухи, мухи, мухи, мухи, мухи, мухи, мухи, мухи, мухи, мухи, мухи, мухи, мухи, мухи, мухи, мухи, мухи, мухи, мухи, мухи, мухи, мухи, мухи, мухи, мухи, мухи, мухи, мухи, мухи, мухи, мухи, мухи, мухи, мухи, мухи, мухи, мухи, мухи, мухи, мухи, мухи, мухи, мухи, мухи, мухи, мухи, мухи, мухи, мухи, мухи, мухи, мухи, мухи, мухи, мухи, мухи, мухи, мухи, мухи, мухи, мухи, мухи, мухи, мухи, мухи, мухи, мухи, мухи, мухи, мухи, мухи, мухи, мухи, мухи, мухи, мухи, мухи, мухи, мухи, мухи, мухи, мухи, мухи, мухи, мухи, мухи, мухи, мухи, мухи, мухи, мухи, мухи, мухи, мухи, мухи, мухи, мухи, мухи, мухи, мухи, мухи, мухи, мухи, мухи, мухи, мухи, мухи, мухи, мухи, мухи, мухи, мухи, мухи, мухи, мухи, мухи.
Я починаю ненавидіти гуртягу.

Бобе, дякую тобі. Сьогодні, тут і зараз. Хай береже тебе Джа.
Знаю, ти вічно обкурений, і до того ж мертвий, а тому можеш випустити мої слова з-поза уваги, проте я думаю ти мене чуєш. Я піднімаю в твою честь чашку молока, і, якби міг, підняв би самокрутку. Сьогодні ти в моєму динаміку, і я вдячний тобі за це.
Як тобі там, зверху? Чи бачишся ти з Джимом, і як часто ходиш в гості до Джона? Як справи у Курта і чи культурно себе поводить Фредді? Передавай їм усім привіт. І ще, до вас там недавно мав завітати новенький, Єгор, - подбай про нього, він хороший хлопець, хоч і панк.
Не соромся і заходь в гості. Я завжди тобі радий, я люблю тебе не дивлячись на всі обставини. Зрештою, ти ж знаєш, де мене завжди можна знайти. Троєщина стерпить нас двох у собі, вона буде нам рада. А якщо матимеш час - навчу тебе грати на дримбі, певен, тобі сподобається.
Щасти тобі, Бобе. І відповідай на мої листи, хоч іноді відповідай.

Ти мала бути інакшою, але була такою. Чи навпаки - була інакшою настільки, що преставала бути собою. І чи була це ти, чи вже хтось інший, далекий від тих образів, споминів, рефлексій?
Дивився у пусті очні порожнини, їх чорноту, проїдену гниллю та опаришами. Це вже не очі кольору мокрого асфальту, це очі, замазані мокрим асфальтом. Вдихав запах тіла, що розкладається, намагався дихати повітрям, яке ти вже не видихаєш. Голову паморочило від приступів блювотиння щоразу, коли торкався вустами долоні, з якої вже зійшли усі мозолі, зійшли навіки. І слухав голос твоєї тиші, відсутність твого голосу. Я любив тебе настільки, що ти не мала права помирати.
Може ти хотіла звільнити мене, розкути? Своєю смертю пробити усі стіни, загоїти всі рани, розплутати всі вузли? Залишити лише спогади, лише кілька обплаканих віршів та ім'я, світле, мов саме життя? Залишити лише спогади, яким судилося стати легендою. Кілька віршів, настільки сумних, що наші тіні плакали над ними у миготливому ліхтарному світлі. Та філігранне ім'я, що звучить мов божественна клятва. Ти померла саме тому, що усім нам судилося помирати: в розбитих дзеркалах, на чорно-білих світлинах, вітальних листівках, між сторінок щоденників, в чужих словах і яскравих, мов прожектори, снах. Помирати щоденно.
Сьогодні я дивлюся на твою реінкарнацію, і плачу за її слідами. Ви схожі, мов сестри, але ти мертва, і заради немає. Вона має твої рухи, твій голос і навіть твої слова, але ця мана лише для дурнів - я знаю і бачу. Хай же ж буде упокой душі твоїй, хай земля стане пухом, а небо - домом.

А усі живуть і не знають, що ти мертва...

"Зростаймо", - було написано на гербі економістів. А ми не зростали, ми просто росли, і кращали, і лишалися при тому собою. Просто жили, гарно жили. Мов гриби восени, збирали досвід, і вкладали щонові листки в фотоальбом памяті. Росли, але не зростали. Зрештою, ми ніколи не були економістами.
Це було нелогічно з нашого боку, неправильно. Нам би вибачитися, попросити пробачення. Так не в дусі нашого часу - бути собою. І так невигідно, до речі. Ми мали би вибачитися, але не будемо.
А в могилянці на бакалавраті відкривають нову спеціальність. І це не релігієзнавство. Не японська філологія. Це маркетинг.
Але, зрештою, ідіть всі в дупу.
У нас є ми.
Лиш тільки "ми" стає означенням для все меншої кількості людей.

Через засмолені спогади, через невпинні рефлексії, через несіпймані образи я повертаюся в тебе, Ітако. Збиваю коліна, стираю підошви, нарощую втому, неначе волосся. Шлях - битий, я - вбитий. Але Ітака, вона вимріяна, як перша жінка. Вона - центр тяжіння, і я вже не пливу, я падаю в Ітаку.
І так, я в Ітаку.
Ітака - це там, де Егейське море втрачає свою велич і пеститься до піщаних берегів, як стара собака. Одісей лукавив, описуючи нам шлях до Ітаки, бо в кожного він свій, як і своя Пенелопа. Старий мудрець знав, що у морі - лише бурі та кіклопи, але Ітака, вона всередині нас.
І так, я в Ітаку.
І хай Телемах накриває столи, я вертаюся. Вертаюся вперше.

Добраніч Сашку, який вже і так спить неподалік. Добраніч Гантенбайну, малому пацюку, якому я забув дати їсти. Добраніч Олі, з якою я годував учора бомжів. Добраніч Віталіку, який покурив люльку і одразу втік. Добраніч Дозеру, який ту ж люльку забрав, а ще розказував до дупи тупий та смішний анекдот. Добраніч морісону, якого я вже вимкнув, але чий голос і досі висить у повітрі, між словами, фразами, зворотами.
Добраніч мухам, яких у туалеті 21-на, а на кухні безліч, а в особливості мухі, схожій на Тараса Григоровича Шевченка. Добраніч губній гармоніці, яка, думаю, пробачить мені сьогоднішні над нею знущання. Добраніч ЖЖ, на який я не заходив вже з місяць, а сьогодні знову вирішив зайти. Добраніч ті, хто можуть читати мене, якщо мене досі хтось може читати.
Добраніч.

Маю гарний настрій, а ще чашку чефіру, справжнього, настояного. Маю майже цілого батона і трохи пива, вчорашнього. А ще маю губну гармоніку, не вміючи грати, маю її. Маю Морісона в динаміку, того самого вічно свіжого, вічно драйвового та вічно живого Морісона, якого так вже давно не слухав. Я скучив по тобі, Джим, прийми моє вертання.
Рахував мух: 21 в туалеті, непридатне для рахування число на кухні. В кімнаті не бачу жодної, проте вранці вони всі виявляться. І розбудять ласкавим цілунком у вушко, і прокладуть собі шлях з лобу до шиї, подарують пробудження в пятому дні літа.
Це достоту дивно, коли муха виявляється схожою на Тараса Григоровича Шевченка, нє?

Два дня знімаємо відео. Забагато ідей, думок, слів. Забагато зайнятого простору. Навіть дим кружляє колами перш ніж піднятися догори.
Минати кілометри заради вдалого кадру - чи не марні зусилля? Кадру, який ніколи і нікому не буде показаний. Варто вміти витримати паузу, примусити всіх спинитися в момент найвищої жаги, щоб огида не встигла прийти. Наповнити текст пробілами.
Вирішив навіщось піти на Чайку. Вирішив навіщось відновити писання в ЖЖ. Вирішив навіщось вижити, а далі побачу... Чекатиму результатів.

Подібно тютюновому диму, здіймаюсь догори. Торкаюся наспіх вибіленої стелі, торкаюся люмінесцентних погаслих ламп, торкаюся найменших тріщин в залізобетоні, просочуюсь назовні, стаю всюдисущим, а може і вічним. Я існую завжди. Я існував завжди. Вічність наступає рівно о третій.

Я пахну, як дим. Я нестійкий мов дим. Мов дим, терпкий і пекучий. Мов дим, сивий і розпатланий. Роблю неймовірні оберти в повітрі, виходжу за межі звичних форм, кружляю, лечу догори, опускаюся, розсіююся, щосекунди втрачаю концентрацію, але існую. Завжди. Я стаю димом, я вилітаю з власних вуст в глухий коридорний простір, осідаючи скрізь, поглинаючи все.

Втягуючи нову порцію диму, нагріваючи руку об теплу люльку, дивлюся вниз. Дев’ять поверхів польоту, дев’ять пружних подихів, кожен з яких передостанній. Адже я навіть не встигну відчути страху. Дев’ятеро кіл, дев’ятеро небес, просто дев’ять рівнів: сприйняття, свідомості, існування. Дев’ять розтрачених життів. Всього дев’ять.

Я випускаю дим. Він летить нагору, а потім вниз. Один за одним, долає поверхи, мов дні народження, набирає обертів і вологи. Він сягає землі, і падіння його легке, але непоправне. Він там. А я тут.

З підвіконня ще довго спостерігаю за землею. Я так і не знаю, хто з нас упав в дійсності. Так і не знаю, хто з нас лишився – я чи він. Так і не знаю, кому властиво літати, а кому падати. Я не знаю більш, хто внизу, а хто згори. Просто відчуваю, що простір завмирає. Відчуваю, що лампи перестають горіти. Я можу проникати крізь найменші пори в залізобетоні, можу бути скрізь водночас, можу існувати завжди. У навіки зупиненій вічності.

Сьогодні, близько третьої ночі, українська влада вкрала у мене годину часу. Коли я прокинувся, усі годинники країни йшли інакше, ніж мій. Ціла година мого часу вилетіла в нікуди. Ціла година часу. При тому ж, можливо, найкраща моя година.
Кожного року, у кінці березня, не червоніючи і забуваючи сором наша влада краде у нас по годині часу. Сорок сім мільйонів чоловік у цій Богом покинутій країні кожного календарного березня віддають по годині свого часу Комусь-Хто-Так-Вирішив. Сорок сім мільйонів годин, які щороку краде в нас наша влада. З такими апетитами депутати мусіли б жити вічно.
За своє життя середньостатистичний українець втрачає 2,5-3 зня свого життя за рахунок самих лише березневих стягнень. Скільки при цьому живуть можновладці - навіть не питайте.
Вибиваючи ногою стілець з-під дупи котрогось з депутатів, засовуючи йому до рота автоматне дуло, і тиснучи на гарячий від частих дотиків курок, я перше іншого згадаю сьогоднішню свою годину. Саме ту, якої, можливо, мені не вистачило, аби вперше за життя встигнути.

Чорне вороння злітає високо, і в їхній траекторії читаються зміни: великі, менші, непомітні. І вже куди не станеш - крик, і куди не глянеш - рух. Проте розмиваються грані, і можливим стає перехід з однієї межі на іншу, з однієї реальності в протилежну. Я рухаюся, отже існую.
Червоні квіти нарочитого успіху читаються в твоєму лиці, коли не важлива довжина кроків, проте визначальним є напрям. Назавтра буде нічого або буде все. Або-або, з яких я вибираю поступ. Ризики наближаються до нуля, коли мета окреслена, а почуття загострені. Питання в стійкості та терпимості, і я вже сьогодні випиваю чашу флегми до дна. Це початок. Це новий початок серед інших таких, яких було і буде безмір. Прокламуючи власне життя, спинаючись на ноги, здираючи полотняні пов'язки. Цілісність і доцільність. Доцільсність. Aut cum scuto, aut in scuto.